Кобза-інструмент-визитівка України!

Кобза

(1) український лютнеподібний струнний щипковий музичний інструмент, в якому струни розташовані як на грифі, так і на корпусі (приструнки).

(2) український варіант 6 або 7 струнної гітари.

(3) назва волинки на Поліссі, а також в Білорусії та в Польщі.

На кобзі грають, притискуючи пальцями струни на грифі в поєднанні з щипком відкритих струн на корпусі.

Українська кобза скоріш за все походить від тюркского кобизу й була занесена на терени нинішньої України тюркськими племенами. Аналогічні українській кобзі інструменти існують також в Азербайджані (qopuz), Туреччині (kopuz), Угорщині (koboz) та в багатьох інших країнах, що історично мали зносини з тюркськими народами.
Горнбостель-Закс номер 321.32-5:
Козаки з кобзою. 18 століття.
Існування кобзи як нар. щипк. інструменту в Україні простежується за документами 13 ст[1].
Уявлення про первісну К. да­ють стародавні картини про козака Мамая (інструмент лют-неподіб. форми). Кобза існувала в Україні ще в XV—XVI століттях, належала до типу лютневих інструментів (див.mandora), що здавна побутували на Заході. В літературних джерелах вона звалася бандурою *на латинський манір*. Згодом кобза вийшла з ужитку, і на зміну їй прийшла більш удосконалений гібрид барокової лютні з кобзою торбан та *старосвітська* бандура. Органологічну відмінність цих інструментів досить важко зрозуміти, але рясно ілюстрований реферат з доскональною інформацією про кобзу, бандуру та торбан знаходиться тут: http://polyhymnion.org/torban.
Великого поширення кобза набула серед українського козацтва. На ній грали мандрівні кобзарі, які виконували народні пісні різних жанрів — історичні, ліричні, побутові, думи, псальми тощо. Частіше всього на кобзі грали кобзарі (сліпі, бідні, частіше всього старі, люди), яких водили з дому в дом. Кобзарі грали та співали, а у нагороду просили хліб, воду, чи гроші.
Ще у XV ст. українських кобзарів запрошували до королівського двору Польщі, а у XVIII—XIX ст. — до російського імператорського двору. Найвидатніші давні кобзарі — Білоградський, Нижевич, Любисток, Розум (XVIII ст), А.Шут (XIX ст), О.Вересай (XIX ст) та ін.
Кобза і бубон в експозиції Миргородського краєзнавчого музею
Одне з найдавніших свідчень про існування кобзи в Україні знаходиться у польському запису 1584 року Папроцького: «Kozacy z wielkiej radosci… spiewajac, na kobzach grajac» (Bartosz Paprocki. Herby rycerstwa polskiego. Krakow, 1584, С.107).
Щоправда, звали такого кобзаря у XVII ст. — кобезник (kobeznik — Zimorowicz. Sielanki. C. 147.). У певних колах і понині вважають, що кобза у давні часи зникла з музичного побуту України, а її назва ототожнилася з іншим музичним інструментом — бандурою. Така теза народилася у зв’язку з незадовільним станом інструментознавства в XIX-ХХ ст. Незважаючи на детальний опис М. В. Лисенком у кількох розвідках бандури О.Вересая, плутанину у її класифікації викликало існування кількох коротеньких струн — «приструнків», яких за переконаннями дослідників на кобзі не повинно було бути. А коментарі щодо способу гри «…лівою рукою граючий охоплює гриф, притискуючи великі струни… супровід мелодії відбувається головним чином на довгих струнах (на грифі), граючий по мірі потреби то понижує звук, подовжує чи скорочує струни, притискаючи їх до грифа на тій чи іншій висоті. Малих струн кобзар не притискує», вважалися «рудиментами зниклої кобзи».
У 1970-ті відбулася спроба виготовлення «нової» кобзи. В майстерні Василя Зуляка Мельнице-Подільського комбінату Борщівськоо району Тернопільської області виготовляли 6-струнний інструмент домброво-гітарного взірця, який було введено в оркестри українських народних інструмен­тів[1].
1978 року викладач класу гітари київської консерваторії Я. Пухальський звернув увагу на недоречність таких тверджень. Не переймаючись існуючими бандурними стереотипами, він визнав, що: «…шість струн (на грифі) не належать до басових струн бандури і можуть виконувати повноцінну самостійну функцію… якщо зробити виконавський аналіз можливостей гри на грифі вересаєвого інструмента та існуючих шести приструнків, то порівняння буде не на користь останніх».
Останньою крапкою у поверненні української кобзи з небуття була її реконструкція майстром М. Будником та виконавцем цього музичного проекту В. Кушпетом — гри та співу. Практичний аналіз усіх творів записаних М.В.Лисенком довів, що за усіма характеристиками (конструкцією, строєм та способом гри) цей музичний інструмент — зразок лютнеподібної кобзи, а Остап Вересай, таки, — останній кобзар (за словами О. Русова).
Ладкова кобза П. Конопленка-Запорожця — Канада
Перші згадки про використання ладкової кобзи відносяться до спогади В. Ємця з 20-их років в Чернівцях де автор мав нагоду зустріти ансамбль кобзистів у Чернівцях.
Канадський виконавець на ладковій кобзі Павло Конопленко-Запорожець придбав свою ладкову кобзу в Києві в 1914 від бандуриста Василя Потапенка.
Київський домровий майстер М. Лупич зробив ладкову кобзу бас для Київської капели бандуристів в 1936 р. Аналогічні інструменти використовувалися в інструментальній групі Державного Українського народного хору ім. Г. Г. Верьовки.
У 1970-80 их рр. сім’ї п’ятиструнних ладкових кобз виготовляли В. Зуляк на Тернопільщині, а також Мельниця-Подільська музична майстерня.
На початку 70-х рр. в руках окремих бардів, що часом називали себе кобзарями, з’явилися шести-семиструнні інструменти, з гітарним строєм які називають акомпануючими кобзами. Подібний інструмент використовував П. Конопленко-Запорожець в Канаді.
У 70-х рр. також у Київському оркестрі народних інструментів зазвучали чотириструнні ладкові кобзи, квінтового строю, що звуться оркестровими. Автор цих інструментів М. Прокопенко.

Show More
Добавить комментарий